Партнери:

 

Відпочинок у Карпатах у Золотій Підкові

 

 

: або для відпочинку :: для Золотої Підкови : Особливе місце займають так звані юридичні стани, тобто обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, народження фізичної особи, усиновлення, встановлення опіки тощо. Стаття 49 ЦК визначає акти цивільного стану як події та дії, котрі нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстрації: народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть. Завершуючи загальну характеристику юридичних фактів у цивільних правовідносинах, слід звернути увагу на принципово важливе положення ЦК цивільно-правові, закріплене у ст. 11, згідно з яким цивільні права та обов'язки можуть виникати як з дій, що передбачені актами цивільного законодавства, так і внаслідок дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Це положення розвинене у ч. 2 ст. 11 ЦК, де підкреслюється відсутність вичерпного переліку підстав виникнення цивільних прав і обов'язків і наголошується, що останні виникають не тільки за прямо вказаних обставин, але з інших юридичних фактів. Таке рішення є характерним для приватного права і має основою принцип: "Дозволено все, що не заборонено законом". Характерними ознаками правовідносин є такі: 1) вони виникають, змінюються, припиняються, поновлюються тощо на підставі правових норм, котрі їх породжують і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв'язок; 2) саме у правовідносинах досягається мета правових норм, проявляється їхня реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (неюридичними) нормами як правило тому, що не потребують правового втручання; 3) суб'єкти правовідносин взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язок по суті і є правовим відношенням, в межах якого праву однієї сторони кореспондує обов'язок другої і навпаки; 4) правове відношення — це завжди двосторонній зв'язок, оскільки, власне, норма права має характер надання права та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує; 5) правовідносини мають вольовий характер. По-перше, тому що через норми права у них відображується державна воля або воля інших суб'єктів нормотворчості. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з'являється автоматично і функціонувати без волевиявлення його учасників або хоча б одного з них не може. Необхідним є вольовий акт, котрий породжує таке правове явище. Правовідносини, перш ніж з'явитися проходять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правового відношення; 6) правовідносини охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Звичайно, далеко не в усіх правовідносинах держава є зацікавленою (наприклад, у правовідносинах, що виникають з правопорушень), але інтерес держави полягає у розв'язанні належним чином цих соціальних ексцесів, притягненні винних осіб до відповідальності тощо. Тому захист правопорядку та законності означає і охорону правовідносин; 7) правовідносини відзначаються індивідуалізацією суб'єктів, персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв'язком, це завжди конкретний зв'язок однієї особи з іншою. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названі, а їхні дії — скоординовані. Цього немає в інших суспільних відносинах, котрі не настільки формалізовані та впорядковані . З врахуванням цих ознак правове відношення з точки зору загальної теорії права може бути визначене як врегульоване нормами права і таке, що забезпечується державою, вольове суспільне відношення, що має вияв у конкретному зв'язку між уповноваженими та зобов'язаними суб'єктами1. Можливе також визначення правовідносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, що виникають і здійснюються на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками. Спираючись на таке розуміння суті та загальне визначення поняття правовідносин, у найбільш простому варіанті цивільні правовідносини можуть бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами права. Разом із тим, можливе і більш точне визначення, яке може виглядати так: цивільне правовідношення — це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридичне рівними учасниками цивільних відносин. З'ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить до числа найбільш складних питань теорії цивільного права. Значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини тощо) належить до сфери не тільки приватного (цивільного) права, але має загальнотеоретичний характер. Це дозволяє не розглядати їх детально у курсі цивільного права, а обмежитися відсиланням до спеціальних робіт (О. Йоффе, Р. Халфіна) і характеристикою лише специфічних ознак та особливостей цивільних правовідносин . Головними ознаками цивільного правовідношення є: 1) суб'єктний склад — учасники цивільних правовідносин є юридичне рівними суб'єктами, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного; 2) об'єкт — цивільні правовідносини є правовим зв'язком, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які являють інтерес для окремої (приватної) особи; 3) можливість вибору варіанту поведінки його учасниками. Такі відносини сторін складаються на засадах ініціативи учасників, їх вільного розсуду, що грунтується на уповноважувальному характері норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є договір між ними, котрий, до того ж, може виступати як норма цивільного законодавства; 4) характер прав і обов'язків його учасників, котрі виступають як носії цивільних прав і обов'язків; 5) способи захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків. Захист здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку; 6) підстави виникнення, припинення і трансформацій цивільних правовідносин, які ґрунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не лише з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, але також внаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, котрі на загальних засадах цивільного права (законодавства) наділяються і беруть на себе відповідно цивільні права і обов'язки. Цивільне правове відношення являє собою складну правову категорію, що складається з 3 обов'язкових елементів: 1) суб'єктів, 2) об'єкта, 3) змісту. Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юридичні особи іменуються також "особами". Соціально-публічні утворення можуть бути суб'єктами цивільного права, учасниками цивільних відносин, але "особами" відповідно до концепції ЦК вони не є. У кожному правовідношенні беруть участь не менше 2 суб'єктів. В іншому разі відсутні цивільні відносини, як стосунки між особами, а, отже, не може бути і правовідношення. Учасники правовідношення можуть мати права, і тоді вони називаються "уповноваженими" (іноді — "управоможеними") суб'єктами (у зобов'язаннях їх іменують також "кредиторами"). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже, власне, право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпорядження, управління тощо цим майном. Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються "зобов'язаними суб'єктами" (у зобов'язаннях вони мають назву "боржники" або "дебітори"). Наприклад той, що заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду. У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають одночасно і як зобов'язані, і як уповноважені суб'єкти. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну. Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути один або декілька суб'єктів. У ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. На відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються "особами", хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них не є головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права — учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи — громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими не-майновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права — держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення. Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин. Цивільну правосуб'єктність звичайно визначають як соціально-правову можливість (здатність) суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Правосуб'єктність є природним правом фізичної особи. Тому з точки зору приватного (цивільного) права вона є правовою можливістю. Але з іншого боку вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю. Отже, природними передумовами правосуб'єктності є сукупність правил та норм природного права, її соціальними передумовами є існування суспільства. Юридичними передумовами правосуб'єктності є норми цивільного законодавства. Формально-юридичними передумовами — норми, закріплені в актах цивільного законодавства . Визначення об'єкту як одного з елементів структури правовідносин є дискусійним. Іноді об'єктом правового відношення визначають те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи. В інших випадках зазначається, що об'єктом правовідносин є те фактичне відношення, на яке спричиняє вплив правове відношення. Дехто з правознавців вважає, що існують правовідносини, котрі не мають визначеного, певного об'єкту. На цій підставі робиться висновок,